Chapter Text
Саунд до цього: Beneld - FEEL (ft.Bury)
Вдих.
Один… Два… Три… Чотири…
Туманний Альбіон завжди наповнював легені вогкістю. Саме тут повітря було густе і важке настільки, що його можна було відчути на смак. Замість свіжості ялівцю та прілого листя лише бензин, кіптява та щось горіле з будівництв неподалік.
Затримай.
Один… Два… Три… Чотири… П’ять… Шість… Сім…
Видихай!
Один… Два… Три… Чотири… П’ять… Шість… Сім…Вісім…
Його очі заплющені. Її — широко відкриті, у них ніби застиг німий осуд.
Він не дивився на обличчя. Він розглядав тіло.
Трупні плями ще не з’явилися, але шкіра вже набула характерного відтінку лондонського неба: сірого і позбавленого будь-якої ознаки життя. Кров розтеклася навкруги кривими плямами. Темна і густа. Драко здавалося, що її тепло, яке повільно вбирала, ніби вологу, сира земля, ще торкалося його.
Вона завжди всміхалася, коли промовляла його ім’я. Що в школі, що в дорослому житті. Він згадав, як вона постійно носила з собою стоси пергаменту, куди записувала думки. Він знав цю жінку. Але вона більше не вдихне. Не посміхнеться черговою усмішкою. Не прийде на світський раут.
Драко відвернувся і закрив думки блокологією. Тепер його подруга була лише доказом під номером один. Стіни в голові стали на місце з характерним клацанням.
Навколо метушилися аврори та поліціянти. Констеблі з Лондона у безглуздих світловідбивальних жилетах у сяйві магічних вогнів нагадували великих жуків отруйно-жовтого кольору. Після війни ідея співпраці чарівників з маґлівською поліцією викликала великий супротив, але з часом виявилося, що від об’єднаних зусиль вигравали обидва світи. Тому чарівні палички почали носити з великими раціями, які дратівливо шипіли у цій тиші лісу.
Фіолетові стрічки, натягнуті по периметру, ледь помітно гули, потріскуючи статичними іскрами. Волоски на руках Драко стояли дибки від щільності магії, яка була замкнена разом з ними в обмеженому просторі протироз’явного купола, який накривав місце злочину. Ніхто не мав випадково чи навмисно потрапити всередину та знищити, чи пошкодити докази.
— Тіло місис Шеклбот знайшли тут. Чарівна паличка лежала за два метри від нього, — Кормак Маклаґен пройшов повз, навмисно зачепивши плечем Драко. Його голос звучав сухо й монотонно, ніби він зачитував інструкцію. Магічна рулетка зі свистом різала повітря, вимірюючи відстань до різних об’єктів навколо тіла і залишаючи біля них неоново-сині цифри. Вони мерехтіли в темряві, мов несправні вивіски на Пікаділлі.
— Її не тягнули, сукня не розірвана і не задрана. Коліна і ноги чисті. Опору вона не чинила, якщо, звичайно, це не вона рила землю поряд з собою, — продовжив Маклаґен, обходячи Драко. Він дивився на показники, які виставив. — Чиста маґлівська лють.
Він розім’яв пальці, дивлячись на Драко. В обличчя дихнуло неприємним спиртовим запахом.
— Вона ніби довіряла тому, хто підійшов. Дозволила цьому статися.
— Або вбивця діяв надто швидко, — холодно відрізав Драко, незмигно дивлячись на її паличку під синюватою цифрою «7».
— Можливо, – Маклаґен нарешті поглянув на нього. Його погляд був порожнім, на обличчі — непробивна маска професіоналізму. — Але вона навіть не спробувала скористатися паличкою. Ніби просто здалася. Для протоколу — це важливо.
Драко дізнався ім’я жертви ще до того, як прибув на місце злочину. В той момент волосся на потилиці стало дибки, а шкірою пробігли сироти. Опинившись безпосередньо на місці, він здригнувся.
Поки аврори прочісували територію, а поліція збирала перші докази, Драко розглядав жертву. Її буквально пошматували.
Грудний відділ. Удари були хаотичними, наскільки можна було судити крізь те, що залишилося від пальта. Біле колись, тепер воно перетворилося на брудне шмаття. Здавалося, що жінку поклали на м’ясницьку колоду в якомусь підвалі й методично, удар за ударом, вибивали з неї життя. Це скидалося на вбивство, скоєне на ґрунті ненависті або неконтрольованих ревнощів.
Той, хто зробив це, діяв монотонно й виважено, наче виконував важку, виснажливу працю. Жодної магії – Драко відчував це. Лише жертва і вбивця. Кожна дірка в тканині була не просто раною.
В цьому дійстві не було нічого магічного. Жодного холодного розрахунку «Авада Кедаври». Це була маґлівська лють. Не помах палички, а методична робота, від якої у вбивці точно боліла б рука.
Магія — це чистота.
Ніж — це особисте.
Удалині почувся гучний тріскіт явлення. Драко подумки вилаявся, помітивши зграю репортерів та фотографів. Представники різних видань, що розплодилися після війни. Але він знав, що серед них не було головного обличчя чарівної преси — «Щоденного віщуна». Адже саме головну редакторку цього видання кілька годин тому знайшли мертвою.
Репортери сунули до місця злочину, прагнучи на власні очі побачити тіло жінки, яка ще вчора полювала на гучні новини, але вже незабаром мала опинитися на перших шпальтах всіх видань. На щастя, вони були далеко — явилися за сотню метрів від фіолетової стрічки, біля якої стояв Драко.
Саме йому доведеться вийти до преси й відповідати на запитання, як того вимагав протокол. Зрештою, Драко був головним детективом, якому доручили цю справу.
Він не був до цього готовий. Не був готовий говорити про неї. Не тоді, коли вона лежала за його спиною на холодній землі. Вона б нізащо не дозволила зробити з власної смерті дешеву сенсацію. А Драко просто не хотів бачити спалахи камер над її понівеченим тілом. Не після всього, що було між ними.
Кілька аврорів стримували натовп, не підпускаючи журналістів близько до фіолетової стрічки. Але він бачив, як фотографи безперестанку клацають затворами чарівних камер, закарбовуючи його поруч із тілом. Драко рушив назустріч пресі.
— Авроре Мелфою, розкажіть, що сталося?
— Хто жертва?
— Що відомо про те, як вона померла?
Натовп гомонів, журналісти перекрикували одне одного. Драко скривився: ця нестерпна какофонія голосів перетворювалась на суцільний гул, буквально висвердлюючи йому мозок. Він зупинився і склав руки перед собою, стискаючи паличку великим і вказівним пальцями.
Глибокий вдих носом і видих ротом. Очі заплющені. Як вона вчила.
Драко чекав, поки всі заспокояться.
— Наразі управління аврорів разом з місцевою поліцією веде слідство, з'ясовуючи обставини загибелі жертви, — холодно промовив Драко, розплющивши очі й окинувши крижаним поглядом натовп. Журналісти мовчали, але нагадували піраній, готових кинутися на бодай найменшу краплю крові. А Лондон не бачив таких жорстоких розправ з часів війни. — Жертва — головна редакторка «Щоденного віщуна», місис Шеклбот. Ми відпрацьовуємо коло контактів і перевіряємо останні двадцять чотири години її життя.
Зашурхотіли самописні пера по пергаменту. Репортери жадібно ловили кожне слово та зміну інтонації Головного детектива, не відриваючи погляду від його обличчя, щоб не упустити жодної емоції на ньому.
— Чи йдеться про насильство сексуального характеру?
— Чому аврори зреагували із запізненням?
— Чи можна стверджувати, що мотивом стали ревнощі?
— Ми поважаємо вашу роботу, — обірвав їх Драко, відчуваючи, що до горла підкочує нудота від самої думки про наругу над жінкою. Він ще нічого не їв від самого ранку і розумів, що навряд чи зможе проковтнути бодай крихту найближчими днями. — Тому майте повагу до аврорів і співробітників поліції, які працюють на місці. Все буде повідомлено в офіційному пресрелізі управління. А зараз звільніть місце злочину.
Драко розвернувся, щоб повернутися до команди. Він знав, що вбивця обов’язково щось залишив. Магічний слід, волосину, будь-що. Хід його думок перервало сонце, що, як на гріх, визирнуло з-за сірої хмари. Життєрадісне світло, таке рідкісне для цих країв, цинічно нагадувало, що природі байдуже на земні трагедії.
Один… Два… Три…
Мозок дав відсіч на четвертій секунді його вдиху. Стіни в голові не просто здригнулися. Вони вкрилися крижаною кіркою. На мить ідеальний звіт аврора змінився картинкою з пам’яті.
Запах.
Він пробрався крізь сморід сирої землі, металевого присмаку крові та дешевого тютюну констеблів. Це був аромат, який не належав цьому лісу і цьому ранку. Забутий, викреслений, похований півтора року тому у тумані Лондону.
«Narciso Rodriguez for Her».
Драко відчув той самий запах, ніби вона знову надягла білу сорочку з тим самим ароматом. Єгипетський мускус, ветивер і османтус. Так пахнула тільки вона — її особистий, практично тваринний магнетизм, що огортав аурою довіри, такою важливою для її професії.. Вона не любила нудотно-солодкі аромати. Драко знав це, бо саме він обирав для неї цей парфум.
Він відчував, як Маклаґен на нього дивиться. Драко змусив себе видихнути на рахунок вісім, буквально заштовхуючи власні спогади назад. Але магічний розряд фіолетової стрічки обпік пальці, повертаючи його до реальності остаточно. До її голосу, що не був грою уяви.
— Навряд чи ви перевірите всі контакти, авроре Мелфою. Деякі з них надто… Особисті для протоколу.
Він завмер. Це пролунало як грім серед ясного неба. Голос вдарив під дих. Драко пробрали дрижаки по всьому тілу.
Він озирнувся і зустрівся поглядом з її очима. Гамір миттєво вщух, змінившись переляканим перешіптуванням. Журналісти розходилися перед нею, ніби перед привидом.
Це була вона. Жінка, яка півтора року тому розчинилася в тумані, тепер стояла тут. Незворушна й до моторошного спокійна. Жива. Та, кого він знав роками. Та, що залишила в пам’яті порожнечу.
Вона стояла просто перед ним, і Драко відчув, як увесь світ звужується до однієї точки. Її незмигного погляду, в якому не було жодної емоції: ані співчуття до вбитої, ані страху перед ним. На мить Драко забрало мову, а час між ними ніби зупинився.
А вона дивилася на нього з легкою усмішкою. Помада кольору венозної крові робила її губи неприродно яскравими на тлі сірого лондонського ранку. Такий кричущий макіяж не обирають просто так — це був або відчайдушний крик, або зухвалий виклик.
— Ми розглядаємо всі зв’язки загиблої, місис, — його голос був сухим, мов шурхіт старого пергаменту. — І якщо ви тут заради сенсації, то маєте знати: особисті здогадки до справи не підшиєш.
— Здогадки, авроре? — вона зробила крок уперед і торкнулася важким плащем стрічки, що розділяла їх. Аромат її парфумів на мить перебив запах смерті, нагадавши йому минуле життя. — Іноді те, що ми бачимо на власні очі, набагато правдивіше за протоколи. Питання лише в тому, хто напише правду першим.